Білгород-Дністровська (Акерманська) фортеця
Білгород-Дністровський, Одеська область
За своє 2500-річне існування Білгород-Дністровський знайшов багатющу історію, пережив чимало історичних епох, його численні назви свідчать про часте пересування і зміну населення, але берега швидкого Дністра завжди були густо заселені.
Історія Білгород-Дністровського починається з кінця VI сторіччі до н.е., коли вихідці з малоазійського міста Мілета на західному березі річки Дністер заснували місто Офіуссу – Тиру. Залишки стародавньої Тири, що розташовані біля нинішнього Білгорода-Дністровського, є унікальною пам’яткою історії та культури. За майже тисячолітню історію Тира пережила не одне нашестя – гети, готи, гуни; а в перших століттях н.е. місто входило до складу Римської імперії і називалося тоді Алба-Юлія. Ранні слов’яни називають місто Турисом, уличі і тиверці – Білгородом.
У XII сторіччі. Білгород входить до складу Галицько-Волинського князівства, з 1214 року знаходився під владою Угорського королівства. В кінці XIV сторіччя місто входить до складу Великого Молдавського князівства й іменується Четатя-Албе. Воно стає його головним портом і столицею південних провінцій Молдавії. До цього часу завершується і будівництво потужної фортеці – одного з видатних і цікавих пам’яток оборонного зодчества середньовіччя. Будівництво такої фортифікаційної споруди було пов’язано, перш за все, з політичною нестабільністю в краї. Про час будівництва фортеці існують різні версії.
Одні вважають її турецькою, інші молдавською, а цитадель – генуезькою, будувалася ж вона майже 200 років (XIII-XV сторіччя). У всі часи фортеця захоплювала, вражала своєю потужністю і неприступністю. Побудована на високому скелястому березі Дністровського лиману з місцевого каменю – вапняку, в плані являє собою неправильний багатокутник площею трохи більше 9 га. Піднявшись на бічний майданчик стін, можна обійти фортецю по периметру й ознайомитися з конструктивними і архітектурними особливостями оборонної лінії.
У XV сторіччі Оттоманська імперія намагається захопити місто і фортецю. Найважча і жорстока спроба була зроблена в серпні 1484 року, коли 300-тисячна армія турецького султана Баязита II, 50-ти тисячна армія кримського хана Менглі–Герея і 100 бойових кораблів обложили фортецю з боку суші та лиману. Нападники засипали глибокий кріпосний рів, викопали траншеї для артилерії, обстрілювали з усіх боків, а потім пішли на штурм. Після запеклого опору захисники фортеці були вимушені здати її ворогові. На довгі 328 років було встановлено турецьке панування, місто отримало нову назву Акерман (білий камінь), стає центром Акерманського санджака. Османська імперія зробила Аккерман одним зі своїх опорних пунктів на півночі. Надалі місто стало об’єктом нескінченних нападів з боку запорозьких козаків, молдаван і поляків. Але Аккерман стояв неприступною твердинею. Не обділяли увагою фортецю васали Османської імперії — кримські татари. Аккерман часто був місцем їхньої дислокації під час походів, а кримський хан Іслам ІІ Гірей навіть помер у фортеці і був похований у мечеті, від якої нині залишився один лише мінарет. Під час тривалого османського володарювання фортеця неодноразово добудовувалася та укріплювалася відповідно до все новіших технологій фортифікації. У 1657 році значно укріпив фортецю Мелек Ахмед-паша. У 1707 році османи запросили французьких військових інженерів, за допомогою яких було збудовано нову бастіонну лінію. А починаючи з 1756 року укріплення та добудови у фортеці відбуваються майже щорічно.
У XVIII сторіччі Росія перетворилася на імперію з великими територіальними претензіями в системі міжнародних відносин. Події трьох російсько-турецьких військ торкнулися території Північного Причорномор’я. У 1770 році, після 10 денної облоги фортеці, війська бригадного генерала И.А. Ігельстрема перший раз беруть місто. У 1789 році – штурм фортеці здійснювали війська під командуванням Г. Потьомкіна, частинами Чорноморського флоту командував Ф.Ф. Ушаков, брали участь М. Кутузов, М. Платов, Барклай-де-Толлі. У 1832 році фортеця скасовується як військово-оборонна споруда, а в 1896 році була оголошена історико-архітектурним пам’ятником.
Сьогодні Білгород-Дністровська фортеця – це пам’ятка національного значення, приваблива для численних туристів, тут проводяться численні фестивалі, стіни фортеці “штурмують” в театралізованих виставах, проходять лицарські турніри.
Ізмаїльська фортеця
Ізмаїл, Одеська область
Цитадель була збудована турками на території сучасного Ізмаїла, на масивному пагорбі, що височіє над річкою Дунай. Вона мала форму неправильного трикутника і була захищена з трьох боків земляними валами довжиною шість кілометрів і висотою від шести до восьми метрів. З південного боку фортеця природно захищалася водами Дунаю. Усередині цитаделі розташовувалися численні земляні укріплення та три кам’яні бастіони. Протягом тривалого часу фортифікація виконувала оборонну функцію і була опорним пунктом Османської імперії на її північному кордоні.
Інформація про взяття фортеці російським генералом Олександром Суворовим у 1790 році є широко відомою. Проте мало хто знає, що Ізмаїльську фортецю вперше захопили козаки під проводом Северина Наливайка у 1595 році, а вдруге — ті ж козаки під керівництвом Петра Сагайдачного у 1609 році. Запорозькі козаки організовували походи проти турків і часто атакували Білгород, Кілію та Ізмаїл. Таким чином вони завдавали значних економічних втрат противнику та перешкоджали нападам на українські землі.
У XVIII столітті, після того як фортеця знову опинилася під владою турків, було прийнято рішення про її зміцнення. Під час модернізації використовувалися найміцніші матеріали, а для розробки проєкту було запрошено найкращих німецьких і французьких інженерів того часу. Тоді ж у південно-східній частині фортеці було зведено Кавальєрський бастіон у вигляді п’ятикутного укріплення з вежею. До 1791 року Ізмаїльська фортеця стала найпотужнішою оборонною спорудою в усій Європі. Площа цитаделі становила близько 170 гектарів, а її периметр досягав дванадцяти кілометрів.
Масивні стіни фортеці були зруйновані під час російсько-турецької війни. Наприкінці XIX століття, із розвитком далекобійної артилерії, Ізмаїльська фортеця втратила своє оборонне значення. Згодом територія укріплень використовувалася спочатку як російське кладовище, а пізніше — як румунське кладовище. Рештки бастіону збереглися до наших днів. На території історичного комплексу збереглися фрагменти земляних валів і масивний оборонний рів, глибина якого сягає одинадцяти метрів.
Історики доклали зусиль, щоб відновити монументальність фортеці в історичній пам’яті. В одній із найстаріших мечетей історичного Ізмаїла у 1973 році було створено діораму, що зображає штурм цитаделі. Тлом цієї масштабної батальної сцени є стіни фортеці, відтворені з вражаючою величчю. Оскільки сама фортеця не зберіглася до наших днів, на місці її розташування було створено Ізмаїльський меморіальний парк-музей «Фортеця». У межах парку-музею відвідувачі можуть побачити мечеть XVI століття, що зберіглася донині, а також ворота колишніх кладовищ. Одні з них, збудовані з червоної цегли, слугують входом до Свято-Миколаївського монастиря XVII–XIX століть, розташованого на території парку-музею. Тут проводяться екскурсії, а також експонується діорама штурму фортеці.
Замок Курисів
Одеська область
Палац вважається архітектурним пам’ятником Одеської області. Спочатку маєток належав начальникові канцелярії панові Суворову. З роками палац перейшов до керівника секретного відділу, головнокомандувача полковника Івана Куриса, а потім – до його сина. Іраклій Іванович оновив і значно розширив замок. У окрузі маєтку він наказав побудувати вітряний млин, будинки для людей та кінний завод, будівлю якого можна побачити і сьогодні. Після Іраклія Івановича палац перейшов до його сина, колекціонера Івана Іраклійовича. Роки його правління вважаються найкращими в історії села і родового палацу.
Палац будували в два етапи. На початку вісімнадцятого століття будувалася східна частина, хто виступив архітектором невідомо. Місцеві подейкували, що підполковник запросив майстра з далекої Франції. Ймовірно перший замок мав тонку обробку і портики з колонами, які не збереглися після реставрації. У дев’яностих роках XVIII століття під керівництвом місцевого архітектора М. Толвінського почалося зведення західній частині, вікна якої виходили на ставок. Майстри додали третій поверх, з’явилися додаткові вежі, акуратні балкони і кругла ісламська вежа.
В архітектурі помітний неомавританський стиль. Замок був побудований з каменю-черепашника. Будівля мала яскраві елементи готики і нагадувала середньовічний палац. Архітектурі палацу притаманні круглі і конусоподібні форми, на дахах розміщені метеорологічні прилади для вимірювання напрямку вітру. З торця палацу знаходяться арочні в’їзди, обрамлені лиштвами. Замок має різних розмірів тераси з плавним напівциркульним виступом. По обидва боки від терас розташовані округлі дзеркальні сходи. Сходинки ведуть до англійського парку з західної сторони маєтку. Вікна палацу мають прямокутну форму з плавним колоподібним переходом. Стіни рельєфні, оформлені зубцями у вигляді трилисника. З центрального входу можна потрапити в величезний парадний зал. Він особливий, оскільки в його плані не передбачені вікна. Зал висвітлює верхнє світло, доповнює інтер’єр чотиригранні напівколони і акуратна розпис.