Одеса рясніє балками і ярами: вода з плато спрямовується в море, а по дорозі прокладає собі русло. Багато балок були в процесі будівництва засипані, через найбільш великі перекинуті мости. Але поки мостів не вистачало, єдиним способом дістатися з одного краю яру до іншого були сходи, а яри встеляли так звані “узвози”.
Знамениті сходи
Потьомкінські сходи
Ідея облаштування парадних сходів належала видатному архітекторові А. І. Мельникову і входила в планування бульвару (зараз Приморський). 15 червня 1826 проект бульвару схвалив цар Микола I. Грандіозні сходи були збудовані у 1841 році.
Автор проекту – архітектор Боффо дуже вдало розробив її пропорції (ширина вгорі 12,5 метра, внизу – 21,6 метрів). У розробці технічних і конструктивних проблем, пов’язаних зі спорудженням сходин, брали участь інженери Ю. Морозов, Уоптон та інші. Сходи налічували 200 ступенів; 10 маршів по 20 ступенів кожен і 10 майданчиків. Довжина її 142 метри, висота – 24 метри. Спускалися вони до самого моря.
Потьомкінські сходи створювалися на місці інших, вирубаних у вапняку. Вони вели до турецької фортеці Єні-Дунья. Потім була дерев’яна драбина – 220 ступенів: вона спускалася до моря до купального берегу.
Цікаві деякі особливості сходів. Так, при погляді зверху видно тільки майданчики (крім верхнього маршу). Парапети сходів здаються паралельними. Цей зоровий ефект досягнутий за рахунок поступового розширення сходин донизу. Якщо дивитися знизу, майданчики зникають. Перед нами суцільний каскад ступенів, а сходи наче виросли.
У цьому укладений був задум її творців. Штучно посилити перспективу, тим самим візуально збільшити довжину сходів, надати їм величний вигляд. Сходинки і площадки покривалися Трієстськім каменем, що доставлявся судами, які приходили в місто за хлібом. Бічні двометрові парапети будувалися з місцевого черепашнику. У 1933 році, підчас реконструкції, ступені облицювали рожево-сірим гранітом.
Сходи у різний час носили назви: Гігантськи, Бульварні, Міські. Після виходу кінофільму Сергія Ейзенштейна “Броненосець Потьомкін” отримали назву Потьомкінських, так як окремі сцени фільму знімалися на них.
Одеський письменник Юрій Олеша писав: “… Знамениті одеські сходи після картини “Броненосець Потьомкін” увійшли в пам’ять людства як Міланський собор та Ейфелева вежа”. Писали про Потьомкінськи сходи й інші літератори: Нечуй-Левицький, Н. Гарін, А. Грін, М. Твен, А. Свірський, О. Островський, Я. Полонський, К. Чуковський.
Зараз сходи мають 192 сходинки. Вісім ступенів засипали, коли Приморська вулиця була піднята до теперішнього рівня.
Сходи мертвих
Історія першої жінкі-маніячки в Одесі
“Сходи мертвих” з’єднують Дерібасівську вулицю і Польський узвіз, ще пару метрів – і ви опинитеся біля одних з воріт Морського порту. Досі від цього місця віє холодком і, особливо, вночі, жах пробирає від тіней, які розповзаються по стінах сусідніх будинків…
У середині XIX століття в Одесі стали безслідно зникати чоловіки, що в основному прибували у місто на судах. Довгі роки розслідувань не давали жодного результату… Але одного разу слідчим пощастило, а жителів міста ввергло в нескінченний жах і заціпеніння. Одна дама купила пиріжок з м’ясом на Привозі у дуже миловидної, але вже немолодої жінки. Коли дама відкусила домашню випічку, то виявила всередині, разом з начинкою фалангу людського пальця!!! Межі не було істериці та паніці, природно! Тут же викликали поліцію і продавщицю затримали. На допиті з’ясувалося, що ця жінка “працює” в одному з будинків на вулиці “білих простирадл” (так в Одесі в той час називалися “вулиці червоних ліхтарів”). Що вона вбивала своїх клієнтів і, щоб приховати сліди злочину, робила з них пиріжки. Її звали Роза. Вона була дуже жорстокою, але дурною першою жінкою-маніяком в історії Одеси. Пиріжки вона продавала особисто. Ймовірно, якби вона довірила цю справу комусь іншому, то її ніколи б не спіймали. Також вона показала, що якщо вона чула щось підозріле або її щось насторожувало, то вона викидала зі свого вікна тіло клієнта на газон (вікна її кімнати виходили на неосвітлену ділянку між будинком та сходами, про які йде мова. Потім спускалася вниз і там його закопувала. Після виїзду на місце, були знайдені тіла більше ніж двадцяти чоловіків.
Пояснити сенс і мету своїх вчинків Роза так і не змогла, але її все одно визнали осудною і повісили.
Гігантські сходи
Ще одне містичне місце Одеси
Ці історичні сходи простягаються від перетину бульвару Військово-Морських Сил (до 2024 року — Жванецький бульвар, до 2009 року — бульвар Мистецтв) та Комерційної вулиці до Приморської вулиці.
Саме тут — на перетині бульвару Військово-Морських Сил та Комерційної вулиці — наприкінці XIX століття одеський купець і гласний міської думи Костянтин де Азарта збудував замок, який був зруйнований під час Другої світової війни (1939–1945). Сходи вели безпосередньо до цього замку.
«Наприкінці Комерційної вулиці, біля моря, де нині височіє чудовий замок де Азарта, колись був пустир, порослий курною травою, обмежений з одного боку хлібними складами Сабанського, з іншого — садом архієрейського дому, а з моря — кручею. З’явився де Азарта, вподобав собі це пустельне місце над морем, зніс маленький будиночок, спорудив на його місці розкішне палаццо і поховав під ним стару легенду старої Одеси», — писав про це місце А. М. Дерибас у книзі «Стара Одеса».
І що ж це була за давня легенда старої Одеси?
Як розповідає доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри прикладної лінгвістики Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Наталія Кондратенко, саме на місці замку пана де Азарта і на цих сходах почав з’являтися привид проклятої матері — матері молодої дівчини, яка кинулася з кручі. Привид нещасної жінки, за переказами, з’являється й донині; вона кульгає та «полює» виключно на неодружених молодих чоловіків. Дівчина у весільній сукні виникає раптово, немов нізвідки, і просить допомоги, стверджуючи, що підвернула ногу. Співчутливі юнаки намагалися їй допомогти.
Зробивши кілька кроків, вона раптом просила повернутися, щоб забрати туфельку з ушкодженої ноги. Молодий чоловік обертався, шукаючи покинуту туфельку, і саме в ту мить, коли він знову повертався назад, привид зникав.
Таким чином, цей привид і досі «не зник» та увійшов до переліку містичних адрес Одеси. Тому замок, який колись прикрашав це місце, насправді не поховав стару легенду Одеси — натомість, на жаль, був зруйнований сам.
Якщо ж відкласти містику убік, сходи й сьогодні продовжують виконувати свою практичну функцію — і досить активно. Адже місце надзвичайно зручне: можна вийти на бульвар Військово-Морських Сил, спуститися вниз і опинитися на Приморській вулиці, просто біля тролейбусної зупинки та кількох автобусних маршрутів.
Узвози історичного центру міста
Ланжеронівський узвіз
Ланжеронівський узвіз розташований в центральній частині міста і тягнеться від Ланжеронівської вулиці до Приморської вулиці (практично до входу в Одеський морський торговий порт). Сходи і підпірні стінки побудовані в середині XIX століття (архітектори П. Коло, К.Даллаква).
Будинок № 1 – ліворуч – (будинок Жерболіні) був побудований в 1841 році (архітектор Ф. Боффо).
Будинок № 2 – праворуч, побудований в 1850-х роках (архітектор Д. Коло), до Жовтневої революції використовувався як складські приміщення і нічліжний притулок. Тому тут і ночував Максим Горький, працював у свій час в Одеському порту вантажником, пізніше – Олександр Грін.
У цій будівлі знаходиться зараз Музей одеського торгового порту та Місія мореплавців (міжнародна громадська організацію, якою опікується корона Великої Британій, і яка допомагає морякам, які потрапили у біду).
Польський узвіз
Вулиця Польська, що переходить в однойменний узвіз – одна з найстаріших вулиць Одеси. Вона починається від Єврейської вулиці й закінчується Митною площею.
У радянські роки Польська носила ім’я італійського революціонера Гарібальді, який кілька разів бував в Одесі. Польський узвіз в середині XIX століття іменувався як Митний і Портовий. Після Жовтневої революції спуск отримав ім’я одесита, начальника штабу Червоної гвардії, Мойсея Кангуна, який був смертельно поранений під час січневого повстання. Свою нинішню назву вулиця отримала тому, що в першій половині XIX століття польські шляхтичі будували на ній хлібні комори, в яких зберігалося зерно для подальшого транспортування до Середземноморських країн.
Митна площа, в яку “впадає” Польський узвіз, в різний час називалася Карантинною, Портовою, Деволанівською, а за радянських часів іменувалася площею Вакуленчука. Звідси можна швидко потрапити до головного входу в Морпорт.
Деволанівський узвіз
Деволанівський узвіз (раніше – Вакуленчука узвіз) знаходиться в старій частині міста. Тягнеться паралельно Польському узвозу від вулиці Єврейської до Митної площі.
Свою назву узвіз міняв тричі: Левашевського по імені Володимира Левашова – графа, генерал-майора, градоначальника Одеси в 1876-1878 роках, Вакуленчука по імені унтер-офіцера, більшовика Григорія Вакуленчука, одного з організаторів повстання на броненосці «Потьомкін», а з 1995 року – Деволанівський, на честь Франца де Волана, який відбудовував Одесу разом з Де Рібасом.
В 2024 році була проведена повна реконструкція дорожнього покриття узвозу, зараз проводять демонтаж зруйнованих будівель.
Військовий узвіз
Військовий узвіз у своїй історії змінив безліч назв. Причина досить проста. Звідси починалася одна з найголовніших транспортних артерій яка з’єднувала місто з Практичною (Військовою) гаванню. Дорога пролягала по тальвегу Військової балки, перетинала Дерібасівську, Грецький ринок, йшла по Олександрівському проспекту до Вільного ринку і далі – до Привозній площі. Таким чином, все це була як би одна довга вулиця, одночасно іменована Олександровською, Гаванню і Старобазарною.
Згодом ця магістраль розпалася на фрагменти: спуск, проспект, вулицю і три ринкові площі. У свою чергу, спуск спочатку іменувався просто Військової балкою, потім Портовою, Військовим, Гаванним, Сабанеївським, Сабанеївим, Сабанським, Військовим гаванним, Воронцовським, Казенним спуском, а також Портовою вулицею.
Військова балка закінчувалася поблизу Грецького базару, і через неї були перекинуті кам’яні мости: Сабанеїв (1828-1836), так званий Дерибасівський або Гімназічний (1811-1812) і ще один, безіменний, – на перетині нинішніх Ланжеронівській та Гаванній (1810). Згодом верхів’я яру засипали разом з двома останніми мостами, і ця ділянка фактично становить нинішню вулицю Гаванну.
Карантинний узвіз
Карантинний узвіз – це непримітна, раніше покинута вуличка в самому центрі старого міста, яка проходить від Парку Шевченка (вул. Канатна) до Митної площі, і до тепер не відрізнялася нічим примітним, а бетонний довгий паркан навіював нудьгу. Але з минулого року все змінилося. Спуск тепер просто не впізнати – дерева підрізані, сміття прибране і, найголовніше, на бетонній огорожі з’явилися силуети в стилі старої Одеси. І не просто з’явилися, а оживили місце і вселили в нього душу. Це роботи молодих талановитих художників розповідають старі історії про життя Одеситів.
